Росія у кільцях абсурду й зачарованого часу

За ті дні, що минули після встановлення у Москві ще одного бюсту Сталіна — третього за рахунком, після мо­гили «вождя народів» на Красній площі та музею Великої Вітчиз­няної війни на Поклонній горі, про цю подію було написано і ска­зано дуже багато. І на адресу іні­ціаторів його встановлення, і на адресу «геніального» скульптора, і на адресу всіх учасників акції. Проте майже ніхто не згадував, що цей Сталін, третій у столиці РФ, став ледь не сотим із числа монументів, бюстів, барельєфів і пам’ятних стел із зображенням вусатої людини в мундирі гене­ралісимуса, встановлених у Росії після «найбільшої геополітичної катастрофи» (Путін), себто зник­нення СССР. Тенденція, одна­че, яка наочно характеризує не тільки чинну владу РФ, а і мен­тальність переважної більшості росіян. Об этом сообщает 0482ua.com со ссылкой на СМИ.

Але поява нового Сталіна у Москві унаочнює ще одне: не­вігластво й тупість російського керівництва, помножені на тра­диційну брехливість. Справа в тому, що бюст Сталіна встановле­ний на так званій Алеї правителів у Петроверигівському провулку біля Музею військової форми одягу. До цього там уже постали бюсти 33 «правителів» — від лі­тописного Рюрика до глави Тим­часового уряду Олександра Керенського. Щоправда, при цьому чогось забули Димитрія І (він же Лжедмитрій), Василя Шуйського та Катерину І, які реально пра­вили спершу Московією, а потім Російською імперією, але то було давно, можна й зекономити на бюстах, як вирішило військово-історичне товариство (ініціатор акції), так і буде. А от останні сто років... Тут важить кожна деталь. Ось чиї бюсти постали на алеї: Володимира Лєніна, Йосифа Сталіна, Микити Хрущова, Лео­ніда Брежнєва, Юрія Андропова, Костянтина Черненка та Михай­ла Горбачова. Бюст першого пре­зидента Росії Бориса Єльцина відкриють у день його народжен­ня 1 лютого 2018 року.

Перше, що випливає з цього переліку «правителів», від Рю­рика до Горбачова, — те, що в РФ вкотре вже офіційно визнали (адже акція ця проведена під па­тронатом міністерства культури), що Радянський Союз — це та ж Російська імперія, те ж Москов­ське царство і той же Москов­ський улус Золотої Орди, тільки під іншою назвою. Друге — що чинна влада РФ вважає легітим­ними «правителями Росії» лише вождів більшовицької партії, а не, скажімо, голів більшовиць­ких же урядів, а на додачу виво­дить своє походження виключно з «червоної» Росії, ігноруючи факт існування свого часу Росії «білої» (у якої в єльцинські часи в силу обставин запозичили тіль­ки державний прапор).

При цьому заступник міністра культури РФ Олександр Журавський щодо бюстів Леніна та Сталіна наголосив: «Звичайно, цих лідерів оцінюють по-різному, проте це наша історія, яку не можна забувати... Історію слід знати в усьому її розмаїтті». Прес-секретар Путіна Дмитрій Пєсков ще рішучіше заявив з приводу бюстів на алеї: «Мова йде про всіх, хто керував державою».

Чудово, нехай буде саме так — без жодних вилучень. Але куди тоді подівся Верховний прави­тель Роси адмірал Олександр Колчак? Він пробув на посаді не менше за Андропова з Чер­ненком, то чому їхні бюсти є, а його бюсту немає? Тому, що він був «ворогом радянської влади»? Пробачте, а ким був Керенський (до речі, він очолював уряд Росії лише чотири місяці)? Колчак у 1919-му контролював терито­рію не меншу, ніж Ленін, і був визнаний як правитель Росії й Антантою, й іншими вождями «білого» руху. Я не маю до цьо­го запеклого великодержавного шовініста жодної симпатії, проте вважаю, що заради об’єктивності його не можна обходити. І невже Журавський і Пєсков нічого не чули про Колчака? Смішно на­віть припустити таке, чи не так? Значить, вони свідомо з якихось політиканських міркувань дурять аудиторію, говорячи про «всіх, хто керував державою».

Але і з більшовицькими вож­дями не все гаразд. Адже Сталін після смерті Леніна не одразу став персоною № 1 у новоствореному СССР. Главою уряду тоді став Риков, партію очолив тріум­вірат — Зінов’єв, Камєнєв, Ста­лін (саме в такому порядку про них говорилося), через півтора роки він змінився дуумвіратом — Сталін, Бухарін, і лише на­прикінці 1927-го — на початку 1928-го Сталін став одноосібним вождем партії. А уряд ще якийсь час очолював Риков, якого на 11 років змінив В’ячеслав Молотов (а як із ним бути? Чи вирішили зайвий раз не нагадувати про факт підписання Пакту Молотова-Ріббентропа та про те, на честь кого фіни у 1939 році на­звали відомий запальний «коктейль»?). І лише 6 травня 1941 року Сталін долучив до своєї партійної посади державну. То що, на Рикові й Молотові автори «Алеї правителів» зекономили? Чи як? А чому з неї «вилетів» Георгій Малєнков, який після смерті Сталіна півтора року був беззаперечним вождем № 1, очо­люючи уряд і певний час голо­вуючи на засіданнях найвищого керівництва партії (так, саме він головував на тому засіданні пре­зидії ЦК КПРС, де було ухвалене рішення про передачу Криму до складу України, а зовсім не Хру­щов)? Отож — де вона, та «іс­торія, яку не можна забувати»? Чи маємо російське владне не­вігластво, поєднане з політикан­ством? Невже нинішні вожді й офіційні ідеологи в РФ не знають і не хочуть знати історію власної країни?

Утім, можливий ще один варі­ант відповіді, який не заперечує попередніх, а своєрідно об’єднує їх: у нинішній РФ влада нама­гається вибудувати такий собі «короткий курс історії Росії» для масового споживача, вкрай спро­щений і тенденційний, який не викликатиме зайвих запитань і в якому буде задіяне геть усе мож­ливе — від монументальної про­паганди до телесеріалів, від нау­кових (точніше, псевдонаукових) монографій до топонімії. Наслідком цього стане симбіоз владного невігластва та ідеологічного ду­рисвітства з такими ж явищами у суспільних «низах». Тобто Росія може на десятиліття повернути­ся (якщо вже не повернулася) у «кільця зачарованого часу»...

Сергій Грабовський

 

Джерело: газета “Шлях перемоги”